Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, носило надстановий, демократичний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі. Суб'єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річногого віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини.

Залежно від ступеня суспільної небезпечності національне право доби Української гетьманської держави розрізняло три основні види кримінальних діянь:

1. Злочин- найтяжче протиправне діяння, за яке передбачалася переважно смертна кара
2. Провина- правопорушення середньої тяжкості
3. Проступок- дрібне правопорушення

Норми кримінального права, що застосовувалося на українських землях, були дуже розмаїтими. В основному вони містились у джерелах звичаєвого права, артикулах Литовських статутів, положеннях магдебурзького права тощо.
До злочинів проти релігії відносили богохульство, перехід із християнства до нехристиянських вірувань, чаклунство. За скоєння такого виду злочину передбачалася смертна кара через спалення або тілесні покарання, поєднані з вигнанням за межі держави та конфіскацією майна;

Злочини проти держави означали вбивство чи заподіяння тілесних ран цареві та членам його родини, зраду державі, змову з метою усунення від влади царя, здання фортеці. Цей вид злочинів передбачав комплексні покарання, а саме — кваліфіковану смертну кару з позбавленням честі й конфіскацією майна. Якщо підозрюваний у державній зраді заподіював собі смерть, кримінальний закон дозволяв застосовувати до нього ганебні покарання — волочити мертвого вулицями «на пострах іншим» і конфісковувати його майно.

Серед військових злочинів та злочинів проти порядку управління виділялося дезертирство, вбивство воїна воїном, підроблення документів тощо. Суворими нормами охоронялися служителі правосудця. Вбивство судді, возного чи його помічника передбачало четвертування злочинця;
Покарання за вчинене вбивство залежало від кількох обставин. Вони визначалися насамперед сімейним і соціальним станом потерпілого та обвинуваченого, мотивами кримінального діяння, способами його здійснення, а також обставинами, за яких він стався. Неординарністю покарання відзначалося вбивство батьків своїми дітьми. За вчинення цього виду злочину застосовувалося четвертування вбивці-сина, розтягування мертвого тіла на колесі з насадженням відрубаної голови на палю. Якщо вбивство вчинила донька, її закопували по шию в землю і тримали так допоки вона не вмирала. Вбивство кількох осіб вимагало смертної кари для такої ж кількості співучасників;
До злочинів проти моралі належали: зрада чоловіка або дружини, викрадення чужої дружини, двоєжонство, кровозмішення. Особи, що вчинили такий вид злочину, підлягали смертній карі через відрубання голови. Відповідальності за зґвалтування можна було уникнути, вступивши до шлюбу із потерпілою;

Право розрізняло крадіжку, пограбування і розбійний напад. Щоправда, пограбування тлумачилось інакше, ніж нині. Під пограбуванням тогочасне право розуміло відкрите заволодіння чужою річчю, спричинене необхідністю виконання судового рішення, повернення боргу чи відшкодування завданих збитків.

Крадіжка поділялася на просту і кваліфіковану. До простої відно-сили таємне присвоєння речей на суму, що не перевищувала 20 рублів. За вперше здійснений злочин передбачалося побиття канчуками та відшкодування в розмірі ціни викраденого; за другим разом додавалося відрізання вуха; за третім — відрізання вуха, носа та випалення на лобі знаку «злодій»; за четвертим — смертна кара через повішення.
До кваліфікованої крадіжки відносили привласнення речей на суму більше 20 рублів. Смертна кара була єдиним покаранням за цей злочин.
Система покарань була досить складною.

Покарання поділялися на основні та додаткові.

Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.
До ганебних покарань належали побиття канчука, ганебного стовпа, випалення знака злодія на лобі злочинця. Таке покарання зазнавали злодії, доки не повернуть вкрадене, і воно нерідко тривало 2—3 дні. На Запорозькій Січі як ганебне покарання практикувалося посадження злочинця на дерев'яну кобилу.;
Позбавлення честі в Українській гетьманській державі поділялися на «повну політичну смерть», за якою засуджений перебував фактично поза законом, а також «шельмування» — позбавлення права обіймати державні та виборні посади. «Хто побував у руках ката з урізанням вуха або іншого члена, або переніс публічну кару биттям на тілі, або був позначений залізом, той тратить честь і місце серед добрих людей, не має права на очищувальну присягу, бути свідком.

Майнові покарання — це накладання штрафу, відрахування від платні, конфіскація усього чи частини майнна злочинця. У судових документах досліджуваного періоду штрафи називалися «вина». При цьому вони диференціювалися на «вину рядову», «панскую», «до шкатули войсковой», «вину злодейскую», «вину паненскую». Такий вид покарання, як відшкодування за «моральну кривду» іменувався нав'язкою. З середини XVIII ст. до нав'язок, як правило, стали додавати визначення «шляхетская», тому що вона присуджувалася на користь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти. Перелічені види покарання могли бути як основними, так і додатковими. .
У той період набули розвитку деякі інститути кримінального права, зокрема інститут співучасті. Почав застосовуватися індивідуальний підхід до співучасників злочину, з'ясовувалася роль кожного.

Від покарання могли бути звільнені (чи воно могло бути значно полегшено) розумово відсталі особи або ті, хто мав фізичні вади, а також особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, хлопчиків до 16 років, дівчат — до 13, старих людей.
На Запорозькій Січі козака від шибениці могла врятувати жінка, яка побажала взяти його собі в чоловіки.

Про розвинутість кримінального права свідчить також інститут необхідної оборони.

Вона вважалася такою за наявності кількох умов. Насамперед, оборона повинна бути адекватна нападу, зброя чи фізичний вплив проти нападника мав бути застосований під час посягання, а не після нього.