Українська Греко-Католицька церква має декілька назв і є одною з 22-х  Східних Католицьких Церков, що мають сопричастя с самим Римським єпископом. Кількість вірних цієї церкви сягає п’яти з половиною мільйонів, тому вона є першою  з усіх Католицьких Церков Сходу та другою за Римсько-Католицькою Церквою.

Греко-Католицька церква - зародження

Наприкінці XVIсторіччя, у 1596-му році за взаємною угодою Київський митрополит, три архімандрити та п’ять єпископів поставили свій підпис за Берестейську унію, визнаючи в ній повну церковну владу Римського єпископа, та виходячи внаслідок того з-під влади патріарха Константинопольського. Були прописані тридцять три унійських артикула, де були визначені умови прийняття єдності з Римським престолом. В більшій частині тих артикулів було зазначено про збереження деяких постулатів Унійської Руської Церкви

 Після підписання Берестейської Унії було створено греко-католицьку (або уніатську) церкву, як складову частину католицької церкви на чолі з Римським папою. З самого першого моменту свого створення греко-католицька церква опинилася в доволі складному становищі: з одної сторони велика кількість українців ставилась досить вороже до неї, як до чужої віри, а з другого боку уніатів не визнавала за своїх, повноправних членів римсько-католицька церква. Не додавала спокою в цій загостреній ситуації, а навіть сприяла розростанню конфлікту, постійна майнова суперечка. Православні віруючі, так само як і уніати, вважали всі монастирі та церкви грецьких обрядів своїми.

 Для того щоб здолати утворену кризову ситуацію, представники греко-католицької церкви почали вживати дуже енергійні заходи. До значних по силі впливу на стан конфлікту дій вдалися митрополити Велямін Рутський та Іпатій Потій, які почали намагатися підняти на вищий рівень авторитет своєї церкви. Вони розгорнули бурхливу діяльність, створюючи різні церковні братства, наслідуючи таким чином православних, але такі заходи не дали бажаних успіхів, бо не вирішував головних причин конфлікту церков.

За деякий час був обраний зовсім інший, більш перспективний шлях – з акцентом на кращу та глибшу освіту священників та придання уваги монастирям. З цією метою утворився зовсім новий Орден Василіан, який об’єднав п’ять монастирів, а у Ново грудку та Мінську було засновано колегії, схожих на єзуїтські, духовну семінарію для навчання священників. Папа Римський видав розпорядження про виділення 22-х місць в університетах Європи для підготовки майбутніх професорів. На територіях монастирів почали діяти так звані народні школи, а над православними, що проходили навчання в єзуїтських колегіях, вводилася опіка.

 Такі заходи не відразу відобразилися на стані суспільства, але згодом повинні були таки дати позитивний результат. Для досягнення цієї мети виникла ідея об’єднання православних та уніатів в єдину християнську незалежну церкву. Особливо актуальною дана проблема стала після того, як у 1960 році було відновлено православну ієрархію. Ті, хто ратував за об’єднання, сподівалися таким чином закінчити незлічені суперечки за церковні землі та майно, а також шляхом нових реформ та інших заходів укріпити Українську Церкву. 

На жаль, всілякі спроби по зміцненню Церкви України та скликанню спільного собору православних та уніатів в першій половині сімнадцятого сторіччя, були невдалими. Цій справі різними шляхами активно перешкоджав Папа Римський, котрий висував вимоги об’єднувати тільки на умовах флорентійської унії. Також боялася такого єднання королівська влада, котра бачила в цьому союзі загрозу сепаратизму.

Після підписання Берестійської унії з 1596 року, унійськими стали наступні єпархії: Полоцька, Київська, Луцька, Пінська, Холмська та Володимирська. А Перемишльська та Львівська єпархії виступили проти прийняття унії. Згодом, коли помер владика Кирило Терлецький (1607 рік), Луцька єпархія також прийняла рішення про вихід із унії, але у 1702-му році, за Діонісія Жабокрицького,  знову повернулася до неї. У 1691-му році приєднатися до Київської Унійної Митрополії вирішила Перемишльська єпархія за керування владики Винницького Інокентія, а у 1700-му в об’єднання ввійшла і Львівська єпархія при правлінні єпископа Йосифа Шумлянського.

Греко-Католицька церква у XX столітті

Вже в часи двадцятого сторіччя, після повної легалізації Української Греко-Католицької Церкви у 1989,  і аж до 1992-го року, греко-католики знаходились на території Черемиської (частково), Львівської, Мукачівської та Івано-Франківської єпархій. Під час Синоду Єпископів, що пройшов у Львові в травні 1992-го року, було прийнято рішення змінити територіально-адміністративний устрій, внаслідок чого кількість єпархій збільшилася.